(Текст подається за оригіналом, зі збереженням авторського стилю)
Кожна нація, кожен народ, навіть кожна соціальна група має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками.
Але звичаї — це не відокремлене явище в житті народу, це — втілені в рух і дію світовідчуття, світосприймання та взаємини між окремими людьми. А ці взаємини і світовідчуття безпосередньо впливають на духовну культуру данного народу, що в свою чергу впливає на процес постання народної творчости. Саме тому народна творчість нерозривно зв’язана зі звичаями народу.
Звичаї народу — це ті прикмети, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, а і в його історичному минулому.
Народні звичаї охоплюють усі ділянки громадського, родинного і суспільного життя. Звичаї — це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах. Звичай а також мова — це ті найміцніші елементи, що об’єднують окремих людей в один народ, в одну націю. Звичаї, як і мова, виробилися протягом усього довгою життя і розвитку кожного народу.
В усіх народів світу існує повір’я, що той хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Він блукає по світі, як блудний син, і ніде не може знайти собі притулку та пристановища, бо він загублений для свого народу.
У нашого, українського народу існує повір’я, що від тих батьків, які не дотримуються звичаїв, родяться діти, що стають вовкулаками.
Вовкулака — це завжди понурий, завжди чимось незадоволений чоловік; в день святого Юрія він перекидається вовком, бігає разом з іншими звірами по лісі і має лише опасок на своїй довгій кудлатій шиї; а в день зимового Миколи він знову перекидається чоловіком. Вовкулака, бувши в людській постаті, до церкви не ходить, з людьми не вітається і звичаїв людських не знає.
Наш великий поет Тарас Шевченко, звертаючись до України, як до матері, що вічно страждає, питається:
Чи ти рано до схід-сонця
Богу не молилась?
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила?
Як бачимо з цих слів Шевченка, не вчити своїх дітей звичаїв — це такий же великий гріх для матері, як і гріх не молитися Богові.
Наша Україна велика. Українці розселені на багатьох сотнях кілометрів від Кубані по Сян і ще донедавна були розірвані різними державними кордонами. Живе на Україні 45 мільйонів людности, які, на щастя, мають більше звичаєвих особливостей спільних, ніж різних.
Коли ми почнемо приглядатися, то побачимо, що звичаї нашого народу на диво між собою близькі. Хто його знає, чи не є саме ця близькість звичаїв тим цементуючим матеріалом, що перемагає своєю міццю всі інші сили, які працюють на руйнування єдності нашого народу.
Усна народна творчість також може служити класичним прикладом єдности між усіма українськими землями. Ця спільність мови та звичаїв завжди була тими вузлами, які зв’язували наш народ, коли він був штучно поділений державними кордонами. Не випадково в Україні існує повір’я, що духи всіх дітей — живих і мертвих, забутих і без вісти пропалих — на Святий Вечір злітаються до своїх матерів на таємну вечерю, і ніякі віддалі, кордони, кам’яні мури і залізні брами цьому перешкодити не можуть.
Як бачимо, звичаєвий обряд «Святої Вечері» символічно об’єднує всіх людей, що належать до одного народу, однієї нації.
Ми, українці, нація дуже стара, і свою духовну культуру наші пращури почали творити далеко до християнського періоду на Україні. Разом із християнством Візантія принесла нам свою культуру, але саме свою культуру, а не культуру взагалі. У нас на Україні вже була національна культура, і Володимир Великий тільки додав християнську культуру до своєї рідної, батьківської культури.
Зустріч Візантії з Україною — це не була зустріч бідного з багатим; це була зустріч якщо не рівних, то близьких потугою, але різних характером культур. Ще й тепер ми маємо у своїх звичаях і народній усній творчості ознаки зустрічі, поєднання староукраїнської, дохристиянської і християнської культур. Але ми до цього вже так звикли, що іноді не можемо розпізнати, де кінчається в народних звичаях староукраїнське і де починається християнське. Бо староукраїнські традиції ввійшли у плоть і кров наших звичаїв, і тепер ми собі не уявляємо Різдва без куті, Великодня — без писанки, Святої Троіці — без клечання, навіть називаємо це останнє свято «Зеленими Святами». Всі ми відзначаємо свято Купала, на «Введіння» закликаємо щастя на майбутній рік, на «Катерини» кличемо долю, а на «Андрія» хто з нас не кусав калети і яка дівчина не ворожила, чи вийде заміж цього року? Нарешті, діти, бавляться весною, співають:
«А ми просо сіяли, сіяли,
Ой, дід-Ладо, сіяли, сіяли...»
Співають подібне і дівчата, ведучи хоровод: «Ой, дід, дід і Ладо...»
Все це — наша дохристиянська культура, наша найдавніша традиція.
Кутя — це символ урожаю, писанка — це символ народження весняного сонця. Зеленим гіллям наші предки охороняли своє житло від нечистих духів, що прокидаються (так вони вірили) разом із воскресінням природи — від русалок, лавок, перелесників...
Купало — це типове дохристиянське свято з усіма староукраїнськими атрибутами. Ладо — це поганський бог кохання і розмноження.
На час, у який ми тепер святкуємо Різдво Христове, колись, ще до християнства на Україні припадало свято зимового повороту сонця. Це був час ворожіння на майбутній рік; а тому ми і тепер маємо в різдвяних звичаях цілу низку дохристиянських елементів, що мали своїм призначенням накликати добрий урожай у наступнім році, багатство і добробут у дім господаря, щасливі лови для мисливця, весілля для дівчини та щасливу мандрівку для парубка — дружинника князя або й самого княжича. Всі стихійні сили природи умиротворюються та закликаються, щоб не діяли на шкоду людям і худобі.
Про все це співається в колядках, що були відомі далеко ще до початку християнських часів на Україні. Це виявляється і у звичаєвих обрядах, як ось: дванадцять полін, дванадцять святвечірніх страв, закликання на вечерю мороза, вовка, чорної бурі та злих вітрів, дідух на покутті, сіно на столі.
Всі ці рухи, дії і слова, що на перший погляд не мають ніякого значення в житті людини, віють на серце кожного з нас чаром рідної стихії і є для душі живущим бальзамом, який сповнює. її могутньою силою.
За матеріалами: Олекса Воропай. «Звичаї нашого народу». Етнографічний нарис. Мюнхен, «Українське видавництво», 1958, стор. 11 – 13.
Свята українського народу
Наш український народ має багату і оригінальну культуру, надбану численними поколіннями. З давніх часів до нас ідуть життєва мудрість та настанови щодо способу життя. Вони закладені в українських звичаях, святах, обрядах, фольклорі. Це — світовідчуття та світосприймання нашого народу. Українські традиції пояснюють та обґрунтовують взаємини між людьми, між людьми і природою, духовну цінність кожної окремої людини, і народу взагалі.
Рід наш прекрасний духовністю. Наші пращури відбирали найцінніші надбання, збагачуючи їх, і бережливо передавали з покоління до покоління. Українці вміли відчувати природу, черпати здоров’я, силу й красу з її лона; всі творчі сили людини були спрямовані на зміцнення сім’ї, свого роду. Отож не забудьмо свого прямого обов'язку і продовжимо справу наших предків.
Зимовий цикл українських свят: народні традиції та звичаї
Прийшла зима. Випав перший сніг, наступили морози і покрилися кригою ріки. В селі всі господарські роботи закінчено. Господарі ховають реманент, лагодять сани, їздять до млина та готуються до Різдвяних свят... Господині прядуть. Дівчата вишивають і щоранку вмиваються «першим снігом» та витираються червоною крайкою — «щоб були рожеві лиця». Парубки допомагають батькам, а у вільний час заважають дівчатам вишивати. Наближається період угадування на майбутній рік, а разом із цим надходить і час старих традиційних розваг сільської молоді — розваг, що сповнені чаром первісної поезії нашого народу.
Зимовий цикл українських свят:
4 грудня - Свято Введення (Третя Пречиста)
13 грудня - День Андрія Первозваного
14 грудня - Наума
17 грудня - Варвари
18 грудня - Сави
19 грудня - День Святого Миколая
22 грудня - День святої Анни
25 грудня - Спиридона Сонцеворота
1 січня - Новий рік. Новорічна коляда
2 січня - День святого Гната
13 січня - Меланки (Маланки), Щедрий вечір, щедра кутя
14 січня - Новий старий рік та свято Василя
18 січня - Голодна кутя або Другий Свят-вечір (Голодний Святвечір)
19 січня - Свято Водохреща (Йордан)
20 січня - Івана Хрестителя
29 січня - Петра Вериги.
Весняні народні традиції та звичаї в Україні
Разом з пробудженням природи від зимового сну на нашій землі, в Україні, починається цикл народних весняних свят, пов’язаних з стародавніми міфами та віруванням, супроводженних піснями, іграми та хороводами. Народ наш у своїх казках створив чудовий образ весни — гарної молодої дівчини з вінком квітів на голові. Вона, ця дівчина-весна — бажаний і довгожданий гість, її закликають дівчата піснями-веснянками, її зустрічають діти з дарами — солодким печивом у вигляді пташок, її уособлює найкраща з дівчат напередодні Святого Юрія, «Ляля» або «Леля», що одягає на себе білу вишиту сорочку, кладе на голову вінок з весняних квітів, оперізується «зеленим» поясом з трави і квітів і роздає дівчатам дари — вінки, що вістять весілля. Народній образ весни — це образ краси, сили і надії.
Весняний цикл свят:
Масляна (Колодій, Масниця) - 4 березня 2019 року
24 лютого - День святого Власа
4 березня - День преподобного Льва
9 березня - "Обретіння"
Касіянів день
18 березня - День святого Конона
"Хрестя"
7 квітня - Благовіщення Пресвятої Богородиці
8 квітня - Благовісника
21 квітня - День святого Руфа
Вербна неділя - 21 квітня 2019 року
"Білий тиждень" - останній тиждень перед Великоднем:
Страсний понеділок
Страсний вівторок
Чиста середа
Навський Великдень
Чистий четвер
Страсна п’ятниця
Великодня субота
Великодня ніч
Великдень - 28 квітня 2019 року
Великодній понеділок (Волочильний, Обливальний, Поливальний, Водяний понеділок)
Літній цикл народних українських свят. Традиції та звичаї
В основі літнього обрядового циклу лежить культ рослинності та магія заклинання майбутнього врожаю, культ сонця та культ померлих. Він включає такі основні свята: Зелені свята (Трійцю), Купала (Івана Купала), Петрів День (Петра та Павла) та призабуті нині свята Лади, Ярила, Громові свята. З-поміж урочистостей літнього обрядового циклу найважливішими були Зелені свята, які не мають точно визначеної дати, а випадають через сім тижнів після Великодня.
Літній цикл свят:
5 травня - Ляля, або Красна гірка
17 травня 2018 року відзначаємо Вознесіння Господнє.
23 травня - "Симонове зело"
22 травня - День святого Миколи Чудотворця
Трійця (Зелені свята, П'ятидесятниця) (у 2018 році - 27 травня)
25 червня - День Онуфрія Великого
1 серпня - День святої Мокрини
Українські народні традиції. Осінній цикл свят
Головними моментами осіннього циклу українських традиційних свят були звичаї, приурочені до завершення збору врожаю чи повернення худоби з літніх пасовищ. У них, як і в попередніх циклах, відображена головна селянська турбота - забезпечення родючості полів, плодючості худоби, продовження людського роду. Обряди осіннього циклу також були спрямовані на родинне життя: з Покрови починалися весілля, а на Введення, Катерини та Андрія ворожили на обранців. Обрядові дії переважно переносилися у приміщення, набуваючи форми вечорниць.
Осінній цикл свят:
9 серпня - День святого Палія
14 серпня - Маковія (Маковея). Свято «Першого Спаса», «Спаса на воді», «Медового Спаса»
28 серпня - "Перша Пречиста"
11 вересня - "Головосіка"
14 вересня - "Семена"
21 вересня - "Друга Пречиста"
27 вересня - "Здвиження Чесного Хреста"
14 жовтня - свято Покрови Пресвятої Богородиці
8 листопада - Святого Дмитра
10 листопада - День святої П'ятниці
14 листопада - Кузьми-Дем'яна
21 листопада - День святого Михайла
Сімейні обряди та звичаї
Родильні обряди, що супроводжували народження дитини, ретельно обумовлювалися магічними діями та обереговими знаками, бо таїнство появи на світ належало до особливо делікатних сфер. Приймаючи роди, повивальна бабка намагалася прищепити дитині необхідні риси характеру. Аби дитина росла здоровою, під час купання використовували освячені трави та квіти (свячене зілля); у купіль дівчинки додавали меду, а іноді й молока («щоб гарною була»), хлопчикам клали корінь дивосилу («щоб сильними були») або сокиру («щоб уміли майструвати»). Кожен, хто приходив до хати під час ритуалу, мав кинути у купіль монету «на щастя».
Весілля в середовищі українців було справжнім драматичним дійством, що супроводжувалася музикою, співами, танцями, іграми, набуваючи характеру народного свята. Все починалося зі сватання, коли представники родів молодого й молодої домовлялися про весілля. Бували випадки, коли дівчина не давала згоди на одруження. Тоді вона повертала старостам принесений ними хліб, а молодому «дарувала» гарбуза чи макогона.
Невдовзі після цього влаштовували заручини, які починалися з церемонії посаду – у висловленні молодими взаємної згоди на шлюб та в його освяченні двома родами. Символами єднання були рушник та хліб. Молодих виводили на посад, старший староста накривав рушником хліб, що лежав на столі, клав на нього руку дівчини, зверху – руку хлопця і перев'язував їх рушником. Після цього молода перев'язувала старостів рушниками, а всіп присутнім дарувала хустки, полотно або сорочки.
Між заручинами та весіллям відбувалася підготовка до торжества, обставлена низкою обрядів. Основними тут були дівич-вечір (або барвінкові обряди), бгання короваю та запросини. Дівич-вечір влаштовували напередодні весілля як символ прощання з самотнім життям і робили це окремо в оселях молодої та молодого.
Поки молодий та молода збирали свої дружини, коровайниці – заміжні й добропорядні жінки – готували коровай та весільне печиво (теремок, шишки, калачики, полюбовники). Головним весільним хлібом в українському весіллі був коровай.
Найдраматичнішим моментом весілля був обряд покривання, що символізував перехід молодої до громади жінок та під владу чоловіка – після цього розпочиналися загальні веселощі. Архаїчний обряд покривання на Гуцульщині. Там під кінець вечері молоду кликали до комори, при цьому музики грали сумну мелодію. Як тільки молодий чув звуки скрипки, він забігав до комори і зубами перекушував мотузочок, який тримав металеві прикраси в косах молодої; тоді й розсипався весь пишний головний убір гуцульської княгині. Відтепер вона мала заплітати дві коси, закручувати їх у кружок на голові, вдягати очіпок, а зверху вив'язувати перемітку чи хустку.
Важливою складовою весільної обрядовості досі залишається вінчання – церковне освячення шлюбу.
Поховально-поминальні ритуали спрямовувалися як на забезпечення незворотного переходу душі небіжчика у світ предків, так і на охорону живих від шкідливого впливу духу померлого. Ці обряди складалися з похорону та поминок.
Коли вмирала людина, про це оповіщали всіх родичів та односельців. З цією метою на вікна хати, де лежав небіжчик, вивішували білі хустки або перемітки. Серед верховинців було прийнято розкладати перед хатою покійного велике вогнище та сурмити у трембіти.
Особливо делікатно ставилися до душі померлого: заборонялося пити воду в хаті небіжчика, адже її могла пити душа; коли хтось хотів сісти на лаву, мусив подмухати на неї, аби не розчавити душу покійного.
Особливою магічністю позначалося винесення труни з небіжчиком, оскільки це пов'язувалося з захистом родини та господарства від його шкідливого впливу. Намагаючись перешкодити померлому відшукати дорогу додому, його виносили ногами вперед переважно через задні двері, тричі постукавши труною об поріг хати, щоб покійник попрощався з пращурами і більше не повертався. Як тільки труну виносили з хати, на тому місці, де вона стояла, розбивали новий горщик (символ оновлення життя), а шлях, яким виносили труну, посипали житом та ячменем, аби в домі більше ніхто не вмирав.
Українці суворо дотримувалися напівцерковного звичаю печатати могилу, якого не знають інші народи. Священик під церковні співи позначав лопатою хрест над могилою, а потім навхрест кидав на труну землю.
По закінченні похорону для всіх присутніх улаштовували трапезу, обов'язковою стравою на якій було коливо — варена пшениця з медом. Одразу після трапези було прийнято ставити на вікно склянку горілки та окраєць хліба, призначені для духу покійного: адже він, за повір'ям, повертався додому протягом дев'яти днів. Наступного дня на могилу несли сніданок («будили покійного»). Цим завершувався похорон, і цим же розпочиналися поминки.
Відзначення окремих поминальних днів пов'язується з народними світоглядними уявленнями про життя та смерть. Отож, вважалося, що на третій день тіло покидає душа, на дев'ятий — дух, на сороковий же день тіло перестає існувати.
Традиції і символи українського народу
Сьогоднішнє і давнє — без вузла,
І час наспів цей вузол зав 'язати,
Аби полуда з пращура сповзла
І вийшов родовід з курної хати.
Лідія Шевело
Кожна нація, кожен народ має свої звичаї, що виробилися протягом багатьох століть і освячені віками. У народі існує повір'я, що той, хто забув звичаї своїх батьків, карається людьми і Богом. Максим Рильський любив повторювати: "Той, хто не знає свого минулого, не вартий майбутнього". Кожен народ, кожна нація тримається на прадідівських традиціях, звичаях, символах, віруваннях. І тільки вивчаючи і знаючи ці традиції, ми зможемо передавати культурну спадщину свого народу, набуту віками, нащадкам. І таким чином підтримувати козацький рід, якому, як відомо, "нема переводу".
Український народ має безліч прекрасних і цікавих традицій та звичаїв. Я б, у свою чергу, хотіла звернути увагу на традиційні і водночас своєрідні й незвичайні уявлення українців про рослинний світ.
Ви, напевно, знаєте, що майже кожен народ має свої рослини-символи. Мають їх і українці. Наприклад, барвінок — вічнозелена трав'яниста рослина, листя якої зберігає зелений колір навіть під снігом, — це символ молодості, кохання та шлюбу. Вінком, сплетеним з барвінку, прикрашали голову молодої на весіллі.
Васильки — символ святості, чистоти, приязні. Ними прикрашали ікони, хрести у церквах. Васильки мають цілющі властивості. Цікаво, що їх використовують як засіб від запою і перепою.
Верба завше символізувала дівчину. Розлоге, похилене вербове гілля найчастіше асоціювалось зі смутком, жалем:
Висока верба, висока верба
Широкий лист пускає
Велика любов, тяжка розлука
Серденько крає.
Вербою, освяченою у Вербну неділю, вдаряли дітей, приказуючи: "Будь великий, як верба, а здоровий, як вода, а багатий, як земля". Вважалось, що там, де вербиця, там здорова водиця. До речі, у нас на Харківщині існував звичай запалювати гілочку верби і обкурювати нею хворих на лихоманку.
Горох був символом сліз. Кажуть: сльози, як горох, котяться. З ним пов'язують нещастя, біду. Молоді жінки не мали його їсти натще, аби не було гірким подружнє життя.
Дуб — символ молодого козака.
— Чом дуб не зелений?
— Лист хмара прибила.
Козак невеселий —
Лихая година.
У весільних приповідках та побажаннях дуб виступає символом подружнього життя:
Дарую два дубочки,
Щоб жили в парі,
як голубочки.
Це також символ міцного здоров'я і довголіття молодих:
Дарую дуби, що в діброві,
будьте дужі та здорові.
Коли народжувався син, батьки висаджували два жолуді, донька — калинове зерня.
Осика вважалася нечистим, заклятим деревом, оскільки на ній, за християнською легендою, повісився Іуда. Водночас вона використовувалась як оберіг від відьом, упирів (осикові кілки). Вважалося, шо для припинення засухи в могилу самогубця треба вкопати кілок із осики і полити його водою.
А тому, хто зірве квітку папороті, відкривались всі таємниці світу. Папороть вважалась улюбленим зіллям відьом. На Гуцульщині існував звичай бити папороть, щоб не сіялась в полі і не шкодила травам, її били палицею навхрест, потім це місце святили.
Жовтий цвіт рути віщував нещасливе кохання:
Зеленая рутонька, жовтий цвіт,
Чому тебе, Іване, так довго ніт?
Добре відомі були цілющі властивості рути.
Часник відігравав важливу роль як оберіг від злих сил, а також у практиці народної медицини. Свяченим часником змащували над очима, щоб мати здорові очі, використовували як протидію укусові гадюки.
Отож, ми бачимо, народні вірування можуть бути не тільки цікавими, а й корисними.
У народних повір'ях про рослини відчувається своєрідність української душі. Наші предки не бездумно наділяли предмети магічними властивостями, а прагнули пояснити і упорядкувати навколишній світ, розкрити єдність людини і природи.
Отож, не біймося звертатися до традицій, Це зовсім не означає, що треба нехтувати сьогоденням. Але тільки осмисливши минуле, пізнавши витоки своєї культури та історії, можна й чіткіше зрозуміти сьогодення й уявити майбутнє.
Найцікавіші традиції святкування Різдва в Україні
Різдво є одним з головних християнських свят, яке вирізняють унікальні звичаї і традиції, а також власні символи
Значення цього свята настільки велике, що навіть хід нової історії і літочислення ведеться від Різдва Христового.
Історія
Історики стверджують, що християни запозичили Різдво з язичеських культів.
Нам відомо, що послідовники стародавніх релігій відзначали народження богів. Ці свята припадали на дні зимового сонцестояння - кінець грудня або початок січня.
Християнська церква поступово витіснила давні свята. Втім, церковна традиція зберегла чимало того, що було притаманне саме язичництву.
Так, у християн залишився стародавній звичай поминання предків, хоча і з дещо переосмисленою символікою.
Водночас обрядовість зазнала змін - від магічних ритуалів люди перейшли до молитов, у яких зазвичай просили про добрий урожай наступного року.
Святий вечір
В Україні традиції святкування Різдва Христового передавалися від покоління до покоління. Наші прадіди чекали цього свята весь рік і ретельно до нього готувалися.
Різдву передує сорокаденний піст, який починається 28 листопада і закінчується 7 січня. Цей піст традиційно називають Пилипівкою, оскільки останній день перед постом припадає на день пам'яті святого апостола Пилипа.
6 січня з появою першої зірки українці сідають за щедрий, але пісний стіл. Святий вечір прийнято проводити у колі всієї родини.
Святкова вечеря традиційно складається із 12 страв, які символізують 12 апостолів. Головною різдвяною стравою є кутя - пшенична або ячмінна каша з родзинками, маком, медом і горіхами.
Господар першим сідає за стіл, запалює різдвяну свічку і благословляє вечерю, після чого куштує кутю і роздає її родині.
Після куті вже можна переходити до інших страв - риби, грибів, борщу, вареників, тушкованої капусти, картоплі, узвару тощо. У різних регіонах України набір страв є різним та все ж зберігається їхня кількість.
Окремо варто зупинитися на оформленні столу. У старовину стіл вистилали соломою, а долівки дому сіном - це було символом ясел, на які поклали новонародженого Ісуса. Традиційно на стіл також насипають трохи зерна і покривають скатертиною, під яку по кутках столу кладуть зубчики часнику - він оберігає родину від хвороб і злих сил.
У Святвечір до хати приносять дідух - житній, пшеничний або вівсяний сніп. Він символізує урожай, добробут, дух предків і є оберегом роду. Традиція ставити на Святу вечерю дідух також тягнеться з часів язичництва.
Під час святкової вечері за столом не можна сперечатися, лаятися і лихословити.
Різдво
Вранці 7 січня українці вітаються фразою "Христос народився!", а у відповідь чують "Славімо його!". У цей день люди зазвичай відвідують церкву, а також ходять в гості до родичів і друзів.
У перший день Різдва закінчується піст, тож українці сідають за вже по-справжньому святковий стіл.
Колядування
Раніше колядки були язичницькими піснями, які Християнська церква забороняла. Але згодом колядування стало важливою традицією Різдва.
Колядники починають ходити по будинках із Святого вечора. Часто вони носять із собою на палиці велику зірку - вона символізує Віфлеємську, яка ознаменувала народження Христа.
Перед тим, як зайти до будинку, молодь або дітлахи просять дозволу заколядувати. Коли господарі погоджуються, колядники починають співати про народження Христа, а також бажають господарям щастя, здоров'я і достатку, за що колядників обдаровують солодощами та грошима.
Вважається, що чим більше колядників відвідає оселю, тим щедрішим буде для родини рік.
Вертеп
Характерним різдвяним звичаєм в Україні залишається вертеп. Це може бути як пересувний мініатюрний ляльковий театр, розміщений в коробі, так і живий вертеп з акторами.
Сюжети різдвяних вертепів зазвичай однакові: цар Ірод дізнається від волхвів про народження Ісуса, який є претендентом на його престол.
Щоб позбутися суперника, Ірод наказує воїну побити всіх віфлеємських дітей віком від 2 років і молодше. Воїн виконує наказ, але стара жінка Рахіль не дає свою дитину на побиття.
Тоді розлючений Ірод наказує вбити її дитину. За цей злочин смерть відрубує Іродові голову, а чорти тягнуть його в пекло.
Ворожіння
Ще однією традицією святкування Різдва в Україні є ворожіння.
Вважалося, що ворожіння на Різдво найправдивіші, оскільки саме у цей час кордони між світами живих і мертвих стають найбільш тонкими, і потойбічні сили проникають у людський світ, відкриваючи таємниці майбутнього.
До ворожіння вдавалися переважно незаміжні дівчата. Так, вони мили посуд і виносили його на вулицю, постукуючи в миски: звідки одізветься пес, туди піде заміж.
Потім дівчата підходили до вікон сусідів: якщо чули слово "сядь" - не пощастить вийти заміж, а коли "йди" - в цьому році прийдуть свати.
Хлопці, які не хотіли, щоб до їхніх коханих засилали сватів інші парубки, йшли увечері до млина, брали три скіпки зі шлюзів, які перетинали лотоку, загортали їх у ганчірку і таємно втикали в одвірок наречених, приказуючи: "Як сеся застава не пущає воду на лотоки, так би (ім'я дівчини) не пускала сватів, окрім моїх".
Але майбутнє цікавило і старших людей - їх переважно турбувало, як довго залишилося жити. Вони ставали між лампадкою і свічкою і дивилися, чи буде подвійна тінь: якщо тільки одна, то це на швидку смерть.
З різдвяного святвечора починаються два тижні святок, які тривають до Водохреща, 19 січня.
Comments powered by CComment